Під товстим снігом, у темній землі, спала маленька Пролісочка. Вона була такою крихітною, що помістилася б на долоньці.
Одного ранку Пролісочка прокинулася.
— Хочу до сонечка! — прошепотіла вона.
Але навколо було темно й холодно. Важкий сніг лежав зверху, наче товста ковдра.
— Залишайся тут, — пробурчав Дідусь Корінь. — На дворі ще зима. Холодно!
— Я все одно піду, — тихо сказала Пролісочка.
Вона потягнулася вгору. Спочатку просунула тоненький стебелець крізь землю. Земля була мокра й важка. Пролісочка штовхала її, штовхала — і нарешті пробилася!
Але попереду був сніг. Білий, холодний, товстий.
— Ой, як тут морозно! — скрикнула Пролісочка й аж затремтіла.
— Повертайся вниз! — загомоніли Камінці. — Ти ж замерзнеш!
Пролісочка зупинилася. Їй справді було дуже холодно. Стебелець тремтів, листочки зіщулилися.
Але десь там, високо-високо, світило сонце. Пролісочка відчувала його тепло.
— Я мушу йти, — прошепотіла вона.
І знову посунулася вгору. Сніг скрипів, ламався, осипався їй на голівку. Пролісочка пхалася крізь нього, хоч руки-листочки тремтіли, а стебельце гнулося.
І раптом — світло!
Тепле, золоте, ласкаве сонечко зазирнуло їй просто в очі.
— Ой! — зойкнула Пролісочка й розправила свою синю квіточку.
Сонце пригріло її, обняло теплими промінчиками. Пролісочка усміхнулася й заблищала крихітними крапельками води на пелюстках.
— Дивіться! — закричали Горобці з дерева. — Перша квітка! Весна прийшла!
Пролісочка стояла на сніговій галявині, маленька й синя. Навколо ще лежав сніг, але вона вже тут, під сонцем.
До неї прилетіла Бджілка.
— Дякую тобі, Пролісочко, — прогуділа вона. — Ти перша показала нам весну.
Пролісочка лише хитнула голівкою. Вона нічого не сказала. Просто стояла під теплим сонечком і тихо усміхалася.
А навколо починав танути сніг.