На березі моря стояв маленький кораблик Тимко. Він мав білий корпус, червоний вітрило і блискучий якір.
Тимко давно мріяв поплисти в море. Але щоразу, коли вітер надувався, кораблик боявся відчалити від причалу.
— Хвилі такі великі! — казав Тимко.
Одного ранку до причалу припливла дельфінка Злата.
— Чому ти не пливеш? — запитала вона.
— Я маленький, а море велике, — прошепотів Тимко.
— А я теж колись була маленькою, — посміхнулась Злата. — Хочеш, я попливу поруч?
Тимко подумав і кивнув.
Він розв’язав мотузку, підняв якір і поплив.
Перша хвиля підняла кораблик угору. Тимко злякався.
— Тримайся! — крикнула Злата.
Хвиля опустила Тимка вниз, і він… засміявся! Це було схоже на гойдалку!
Вітер наповнив червоне вітрило. Кораблик поплив швидше.
Назустріч летіла чайка Маруся.
— Вітаю, мандрівнику! — прокричала вона.
— Я справді мандрівник? — здивувався Тимко.
— Ти пливеш морем, отже — мандрівник! — відповіла Маруся й полетіла далі.
Тимко плив уперед. Хвилі підіймали його то вгору, то вниз. Він уже не боявся.
Злата пірнала поруч і виринала з радісним сплеском.
— Дивись! — крикнула вона. — Там маяк!
Вдалині світився високий маяк. Його промінь освітлював шлях.
— Це для кораблів, які пливуть додому, — пояснила дельфінка.
Тимко проплив повз маяк, обігнув невеличкий острівець і повернув назад до свого причалу.
На березі його чекав старий буксир Олексій.
— Ну що, морячку? — запитав він.
— Я плавав! Справжньою морською дорогою! — радісно розповідав Тимко. — І хвилі зовсім не страшні, якщо їх не боятися!
Буксир усміхнувся й нічого не відповів.
Тимко причалив до берега, опустив якір і почав дрімати. Червоне вітрило тихо колихалося на вітрі.
А завтра він знову поплине в море. Тепер він знає дорогу.