Жили собі дід та баба, і був у них котик — сірий, пухнастий, з білими лапками. Звали його Васько. Але от став котик старенький, вже мишей ловити не міг, тільки на печі дрімав та сонечка у віконці чекав.
Одного разу дід і каже:
— Що з ним робити? Вже й молока не заслужить.
А баба й відповідає:
— То може віднесеш його в ліс? Нехай там собі живе.
Узяв дід кошик, поклав туди Васька й поніс у глибокий ліс. Поставив кошик під дубом і пішов додому.
Сидить котик, сумує. Раптом бачить — іде лісом лисичка, руда, хвостик пухнастий. Побачила вона кота й питає:
— Ти хто такий будеш?
А кіт нявкнув гордовито:
— Я — пан Коцький, із далеких країв сюди приїхав.
Здивувалася лисиця:
— А де ж ти живеш?
— Та ось поки що нігде, — зітхнув котик.
— Ходи до мене! — зраділа лисичка. — У мене хатка затишна, в нірці тепло.
Пішли вони разом. Привела лисиця пана Коцького до своєї нірки, нагодувала його смачною курочкою, що в селі взяла, напоїла водичкою з джерела.
Наступного дня лисичка вибігла в ліс і зустріла вовка. Великий такий, сірий, з жовтими очима.
— Слухай, вовче, — каже лисиця, — а в мене тепер пан Коцький живе! Такий сильний, такий розумний!
Вовк аж вухами посмикав:
— Який такий пан?
— Приходь в гості, сам побачиш. Тільки принеси щось смачне.
Вовк приніс гусака, лисиця позвала ведмедя, і той приплентався з цілою колодою меду. Всі разом прийшли до нірки.
А котик Васько сидить біля входу, мурликає та сонцем гріється. Вовк і ведмідь ніколи кота не бачили.
— Ох, — шепоче ведмідь, — який він маленький!
— Та це він ще не встав! — швидко каже лисиця. — А як розсердиться — такий страшний стає!
Вовк поклав гусака, ведмідь мед поставив — і сховалися за кущі, дивляться. А котик вийшов, понюхав гусака та як вчепиться в нього зубами! Шарпає, риє кігтями, аж пір’я летить.
— Ма-а-ало! Ма-а-ало! — муркоче він.
А вовк з ведмедем почули: «Мало! Мало!» — і злякалися.
— Йому мало! — прошепотів ведмідь. — Він нас самих з’їсти хоче!
І кинулися вони навтікача — вовк у яр сховався, а ведмідь на дерево вліз, хоч важко йому було.
А лисичка сміється:
— Не бійтеся! Це ж просто котик!
Вилізли звірі зі своїх схованок, насміялися вдосталь. Підійшли ближче, познайомилися з паном Коцьким як слід. Ведмідь навіть лапу йому подав.
Відтоді всі разом жили-дружили. Лисичка для кота нірку розширила, ведмідь меду приносив, вовк стежив, щоб ніхто кривдити не смів. А котик Васько їм казки розповідав — такі цікаві, про людей і села, бо він багато чого бачив за своє довге життя.
І так добре їм стало всім у лісі, що й досі, певно, разом живуть та один одному допомагають.