Жили собі баба й дід у маленькій хатинці край ставка. Хатка в них затишна, садочок доглянутий, та от сили вже не ті — важко їм стало воду носити та на городі працювати.
Одного ранку дід пішов до ставка подивитися, чи не приплила риба до берега. Дивиться — качечка сидить у очереті, кривенька така, одне крильце в неї коротше за інше. Інші качки відпливли геть, а ця сама зосталася.
— Ходи до нас, качечко, — сказав дід. — Не лишу я тебе саму.
Узяв він качечку додому. Баба зерняток їй насипала, водички поставила. Качечка дзьобик сховала під крильце й заснула в теплі біля печі.
А вранці баба прокинулась і не вірить очам: підлога чиста, вода в діжці свіжа, а біля печі стоїть відерце з ягодами. Хто ж це встиг усе зробити?
Наступної ночі баба не спала, тихенько підглядала. І бачить диво: як настала північ, скинула качечка пір’ячко — і стала стрункою дівчинкою з довгими косами. Взяла мітлу, підмела хату, набрала води з криниці, в сад вийшла по ягоди.
Зачекала баба, поки дівчина повернеться, та й питає:
— Не ховайся, голубко. Бачу я, хто ти є.
Дівчинка зраділа і розповіла: колись жила вона з мамою і татом, та якось заблукала в лісі. Пішла за метеликом, пішла — і не знайшла дороги додому. Довго плакала, аж поки добра чарівниця не пройшла повз. Вона пожаліла дитину й перетворила на качечку, щоб та могла сама собі їжу знайти і не пропала. Тільки сказала: коли хтось покличе її з добрим серцем і пригріє — тоді чари послабнуть.
— Залишайся з нами, доню, — сказала баба. — Ми тебе любитимемо, як рідну.
І взяла вона те качине пір’ячко й сховала в скриню, щоб дівчинка більше не перетворювалася.
Відтоді дівчинка жила з бабою та дідом. Вона їм і воду носила, і город поливала, і пісень співала. А баба з дідом її пригортали, казки розповідали, на колінах гойдали.
І стало в хатинці так весело й затишно, що навіть сонечко заглядало у віконце довше, ніж до сусідів. А ввечері всі троє сідали за стіл, пили чай з бабусиними пиріжками, і кожен знав: найбільше тепло не в печі, а там, де люблять.