Жив собі дідусь у маленькому будиночку з садочком. Одного весняного ранку він узяв лопатку, вийшов на грядку і посадив насінинку ріпки.
Сонечко пригрівало, дощик поливав, і ріпка почала рости. Спочатку з’явилося зелене листячко, потім ще одне, а потім — ще й ще! А під землею ріпка ставала все більшою і більшою.
Ось настала осінь. Дідусь вийшов до грядки і аж ахнув: ріпка виросла така велика, що листя її було вище коліна! Він узявся обома руками за зелене гілля і давай тягти. Тягне, тягне — а ріпка й не ворухнеться, ніби вросла в землю.
— Бабусю, йди сюди! — покликав дідусь.
Прибігла бабуся, схопилася за дідуся, і давай вони удвох тягти. Тягнуть разом, намагаються щосили — а ріпка сидить у землі міцно-міцно.
— Онучко, допоможи нам! — гукнула бабуся.
Прибігла онучка, взялася за бабусю. Тепер їх уже троє! Тягнуть, тягнуть — та ні, ріпка так і не піддається.
— Песику, біжи до нас! — закликала онучка.
Прибіг песик, ухопився за онучку. Всі разом давай тягти! Тягнуть, тягнуть — а ріпка тільки трошки хитнулася, та так і залишилася в землі.
— Кицю, ходи швидше! — покликав песик.
Прискакала кицька, причепилася за песика. П’ятеро вже намагаються! Тягнуть усі разом, аж вспітніли — а ріпка хоч би трохи піднялася.
Раптом з-за каміння вибігла маленька-маленька мишка.
— Я теж хочу допомогти! — пискнула вона тоненько.
Мишка взялася за кицьку своїми крихітними лапками. І тільки-но вона приєдналася — раз! — ріпка почала вилазити з землі! Ще трошки — і ось вона вже зовсім вилізла, кругла, жовта, красива!
Усі попадали на травичку і засміялися. А дідусь погладив мишку по голівці:
— Дякую тобі, маленька помічниченько!
Ввечері вся родина сиділа за столом і куштувала смачну кашу з ріпкою. А мишка дістала найбільший шматочок — за те, що хоч і маленька, а так допомогла.