Жили собі дідусь з бабусею в маленькій хатинці. А ще з ними жила курочка. Вона була дуже гарненька — пір’ячко в неї строкате, рябеньке, ніби хтось намалював плямки коричневі та білі.
Одного ранку курочка сиділа в курнику на м’якому сіні. Раптом — кудкудах! — вона знесла яєчко. Тільки це було не звичайне яєчко, а золоте! Воно блищало, наче сонечко, і світилося так яскраво, що аж очі заплющити хотілося.
Курочка вийшла з курника і загукала:
— Кудкудах! Дідусю, бабусю, подивіться!
Дідусь підійшов, побачив золоте яєчко і зрадів. Він узяв його в долоні, обережно постукав пальцем — ні, не розбивається. Тоді міцніше натиснув — знову нічого. Дідусь намагався, старався, аж спітнів трошки, але яєчко так і лишилося цілісіньке.
Бабуся теж спробувала. Вона постукала ложкою, потім легенько вдарила — ой, як міцно! Золоте яєчко й не подумало тріснути.
Дідусь з бабусею сіли на лавку і засмутилися.
— Таке гарне яєчко, а що з ним робити, не знаємо, — зітхнула бабуся.
— Хотілося б яєчню смажити чи тісто замісити, — додав дідусь.
І обоє аж заплакали трошки — не від горя, а від розгубленості.
А в цей час по підлозі повз стіл біжить маленька мишка. Вона сіренька, вусики тремтять, хвостик тонесенький. Біжить собі, поспішає, і не помітила, що золоте яєчко лежить на краєчку столу.
Мишка — шурх! — зачепила хвостиком край столу. Яєчко хитнулося, покотилося і — бряк! — впало на підлогу. Воно розбилося на дрібненькі шматочки, і всюди розсипалися золотаві іскорки.
Тоді дідусь з бабусею зовсім розплакалися — але вже не від смутку, а від несподіванки.
А курочка Ряба підійшла до них, схилилася і тихенько, ніжно сказала:
— Не плачте, мої любі. Я знесу вам інше яєчко. Воно буде не золоте, а звичайнісіньке, біле. З нього можна буде і яєчню зробити, і в тісто додати.
Дідусь з бабусею витерли сльози, усміхнулися і погладили курочку по м’якому пір’ячку.
А вже наступного ранку курочка справді знесла просте біле яєчко. Бабуся зварила його, і всі разом снідали — дідусь, бабуся і курочка Ряба, яка дзьобала зернятка поруч.
І всі були задоволені та щасливі.