У старому дубі, що стояв посеред галявини, жила сова Софійка. Вона мала великі круглі окуляри й любила читати книжки при місячному світлі.
Одного ранку до неї прибіг білченя Рудик.
— Софійко! — пискнуло воно. — Я зібрало стільки горіхів, що не знаю, де їхховати! Може, закопати під липою? Чи під березою?
Софійка поправила окуляри.
— А ти пам’ятаєш, де закопувало торік?
Рудик почухало вушко.
— Ні… Я шукало їх усю зиму й так і не знайшло.
— Тоді давай зробимо інакше, — сказала сова. — Візьми палицю й намалюй на землі карту. Позначай кожне сховище камінчиком.
Рудик зраділо й побігло малювати.
Увечері прийшов їжачок Тимко. Він тягнув величезне яблуко.
— Софійко, допоможи! — сопів він. — Хочу віднести яблуко додому, але воно занадто важке. Може, покликати лисеня?
— А чому ти думаєш, що лисеня допоможе? — запитала Софійка.
— Ну… воно сильніше за мене.
— Але ти бачив, як лисеня полює? Воно дуже любить яблука, — нагадала сова. — А от миша Зірка живе поруч з твоєю норою. Якщо ви обоє штовхнете яблуко, воно покотиться швидше.
Тимко кивнув і почапав до Зірки.
У повний місяць до Софійки прилетів горобчик Гриць.
— Я зламав крило минулого тижня, — прошепотів він. — Тепер воно загоїлося, але я боюся злітати. Раптом знову впаду?
Софійка помовчала.
— Гриць, а згадай, як ти вчився літати зовсім маленьким. Хіба ти не падав тоді?
— Падав, — зізнався горобчик. — Багато разів.
— І що ти робив потім?
— Знову злітав…
Софійка посміхнулася.
— Спробуй спершу підстрибнути на гілці. Потім перелети на сусідню. А там побачиш.
Гриць підстрибнув. Потім перелетів. А далі — закружляв над галявиною й засвистів від радості.
Пізно вночі Софійка сиділа у своєму дуплі. За вікном тихо шурхотіло листя. Десь унизу Рудик ховало останній горіх і ставило камінчик. Тимко з Зіркою котили яблуко до нори. А Гриць заснув на гілці, міцно вчепившись лапками.
Софійка закрила книжку, зняла окуляри й заплющила очі.