У зеленому листку жила маленька гусеничка. Звали її Віка.
Віка повзала по стеблині і дивилася вгору. Там літали бджілки, метелики й бабки. Вони були такі легкі й веселі!
— Ой, як я хочу літати! — зітхала Віка. — Чому в мене немає крилець?
Але бджілки не чули її. Вони дзижчали й пурхали з квітки на квітку.
— Я теж хочу бути, як вони, — шепотіла Віка. — Але я тільки повзаю.
Одного разу стара жужелиця сказала їй:
— Не сумуй, Віко. Кожна гусениця має свій час. Колись і ти полетиш.
Віка не дуже повірила. Але вирішила чекати.
Вона сплела собі маленький кокон. М'який, теплий, як ковдра. І заснула в ньому.
Спала вона довго-довго. Їй снилося, що вона літає над лугом, над річкою, над високими деревами.
Аж ось одного ранку прокинулася. Сонце світило крізь кокон. Віка потяглася — і раптом відчула, що в неї за спиною щось є.
Вона вибралася назовні. І побачила: замість маленького тільця — красиві великі крила! Вони були жовтогарячі, з чорними цятками.
Віка змахнула крильми — і злетіла!
— Я літаю! Я літаю! — закричала вона.
Вона полетіла над квітами. Бджілки загули:
— Дивіться, яка гарна метелиця!
Віка посміхнулася. Вона більше не заздрила. Адже тепер вона сама вміла літати.
Сонце гріло її крильця. Віка сіла на ромашку й розплющила очі. Навколо все було таке яскраве, таке рідне. Тільки тепер вона бачила це з висоти.
Віка зітхнула щасливо. І полетіла далі.