— Мерщій, поки не смеркло! — гукнув Хрумчик і покотив стежкою перший сніп соломи.
Хрумчик, Пухтик і Тишко були три братики-поросятка з рожевими п’ятачками й закрученими хвостиками. Того дня вони надумали, що кожен збудує собі хатку – щоб було де спати, коли надійдуть холодні осінні дощі.
Хрумчик поставив хатку із соломи. Шур-шур, шур-шур – і вже готово, а сонце ще навіть не сховалося за грушею.
— А тепер гратися! — засміявся він і покотився з горбочка.
Пухтик наносив хмизу й позв’язував гілочки лозинками. Трісь-трісь, трісь-трісь – хатка вийшла легенька, наче пташине гніздо.
А Тишко місив глину й носив цеглинки. Тук-тук, тук-тук – молоточок стукав до самого вечора, аж поки над садом вийшов місяць.
— Довго ти вовтузишся, — позіхнув Хрумчик.
— Зате не здується, — відповів Тишко й поклав останню цеглинку.
Уночі стежкою хтось ішов. Це був вовк – сірий, змоклий під дощем, із теплим шарфом на шиї. Він зовсім не збирався нікого лякати. Він застудився і просто шукав, де б перечекати негоду.
Вовк підійшов до солом’яної хатки й підняв лапу, щоб постукати.
— Ап… ап… АПЧХИ! — чхнув він так, що солома розлетілася по всій галявині, наче кульбабка.
Хрумчик підхопився і побіг до брата.
— Пусти мене, Пухтику! У мене більше немає хатки!
Вовк поплентався далі й зупинився коло хатки з хмизу. У носі знову засвербіло.
— Ап… ап… АПЧХИ! — і гілочки розсипалися, мов сірники з коробки.
Тепер уже двоє поросят бігли стежкою й стукали в цегляні двері: тук-тук-тук.
Тишко відчинив, впустив братиків і поставив чайник на вогонь. А вовк дійшов і до третьої хатки.
— Ап… ап… АПЧХИ!
Хатка навіть не здригнулася. Тільки шибка тихенько дзенькнула – дзінь.
— Даруйте, — сказав вовк і шморгнув носом. — Я не хотів. У мене нежить.
Поросята перезирнулися. Тишко трохи подумав, а тоді відчинив двері навстіж.
— Заходьте. У нас тепло.
Вовкові дали великий кухоль малинового чаю й картату ковдру. Він грів лапи об кухоль, чхав уже зовсім тихенько – у лапу, як годиться, – і щоразу казав:
— Дякую.
За вікном дощ стукав по даху: кап-кап, кап-кап. Хрумчик заснув на лаві, Пухтик – у старому кріслі, а вовк умостився біля дверей і накрився ковдрою аж до вух.
— Завтра поставимо тобі нову хатку, — пробурмотів Тишко крізь сон. — І тобі, Пухтику. З цеглинок.
У грубці тихо потріскувало. Вовк востаннє шморгнув носом, зітхнув і засопів. А чайник ще довго стояв теплий, і від нього пахло малиною на всю хатку.
