Якось узимку дідусь ішов через ліс і не помітив, як упустив свою велику вовняну рукавичку просто на сніг. Рукавичка лежала м’яка, тепла — справжнісінька хатинка!
Повз неї стрибала маленька мишка. Вона побачила рукавичку і зраділа:
— Ой, яка затишна хатинка! Тут можна сховатися від холоду.
Мишка заповзла всередину, згорнулася клубочком — аж піщить від радості. Так тепло!
А за хвилину біля рукавички зупинилася жабка. Вона стрибала лісом, змерзла і побачила дивну хатинку.
— Ква-ква, хто там живе? — запитала жабка.
— Я, мишка! А ти хто?
— Я жабка-скакунка. Пусти мене, будь ласка, погрітися!
— Заходь, — сказала мишка.
Заповзла жабка в рукавичку. Сіли вони разом — мишка в одному пальчику, жабка в другому. Сидять, гріються.
Раптом до рукавички підбіг зайчик. Він тремтів усім тільцем, бо дуже змерз.
— Хто в хатинці живе? — запитав зайчик тоненьким голоском.
— Ми, мишка і жабка! А ти хто?
— Я зайчик-побігайчик. Можна я теж залізу? Так холодно надворі!
— Лізь, — відповіли звірятка.
Зайчик протиснувся в рукавичку. Стало трошки тісніше, але всім разом ще тепліше.
За зайчиком прибігла лисичка. Вона побачила рукавичку і здивувалася:
— Це що за чудова хатинка? Хто там?
— Ми — мишка, жабка і зайчик! — відгукнулися звірятка. — А ти хто?
— Я лисичка-сестричка. Пустіть мене, я теж хочу погрітися!
— Заходь, місце знайдеться, — сказали вони.
Лисичка обережно заповзла в рукавичку. Стало ще тісніше, але ніхто не сварився. Всі раділи, що разом.
А тут і вовк надибав рукавичку. Він обнюхав її і запитав:
— Хто в цій хатинці?
— Ми — мишка, жабка, зайчик і лисичка! А ти хто такий?
— Я вовчик-братик. Дуже холодно в лісі, візьміть і мене!
Звірятка трохи злякалися, бо вовк великий. Але потім сказали:
— Лізь, якщо вміститься.
Вовк обережно протиснувся в рукавичку. Тепер там було зовсім тісно, але всі гріли один одного.
І раптом до рукавички підійшов великий ведмідь. Він був такий кудлатий і важкий!
— Хто тут живе? — прогуркотів ведмідь.
— Ми всі — мишка, жабка, зайчик, лисичка і вовчик! — відповіли звірятка. — А ти хто?
— Я ведмідь. Можна я теж?
Звірятка переглянулися. Ведмідь такий величезний! Але мишка тоненько піщала:
— Ходи, ведмедику! Разом буде ще тепліше!
Ведмідь почав заповзати в рукавичку. Він тиснув і тиснув, і рукавичка роздувалася, аж шви тріщали! Але всі звірятка разом потягли ведмедя всередину — і він вмістився!
Тепер у рукавичці було шість звірят. Тісно, але так затишно і тепло! Вони сиділи, посміхалися і раділи, що не самі.
А тим часом дідусь помітив, що загубив рукавичку, і повернувся її шукати. Він побачив, як щось ворушиться на снігу, підійшов ближче — а там його рукавичка роздулася, мов куля!
Дідусь усміхнувся, обережно взяв рукавичку і трохи її струснув. Звірятка вискочили один за одним — мишка, жабка, зайчик, лисичка, вовчик і ведмідь. Вони вже трохи відігрілися і весело побігли кожен у свій бік.
А дідусь узяв свою рукавичку, одягнув на руку і пішов додому. Йде собі й усміхається: добре, коли всі можуть знайти притулок у холодну пору.