Жив собі маленький зайчик у теплій хатці на узліссі. Хатка була невеличка, затишна, з м’якою травою на підлозі та віконцем, крізь яке заглядало сонечко.
Одного разу надворі похолодало. Зайчик сидів біля вогнища й пив гарячий чай з малиною, коли почув стукіт у двері.
— Хто там? — запитав зайчик.
— Це я, коза! — почувся голос. — Замерзла зовсім, пусти переночувати!
Добре серце мав зайчик. Відчинив двері, запросив козу всередину, поділився чаєм і дав теплу ковдру.
А коза виявилася хитрою та нечемною. Тільки-но зайчик заснув, вона раптом затупала копитами й гукнула:
— А тепер іди геть! Це моя хатка! Я тут залишаюсь!
Бідолашний зайчик злякався, вибіг надвір у холод і сів під кущем. Сидить, плаче тихенько — куди ж тепер подітися?
Пробігав повз собачка Дружок.
— Чого ти, зайчику, сумуєш? — запитав він.
Розповів зайчик про свою біду. Собачка аж підстрибнув:
— Не журись! Я тобі допоможу!
Підбіг до хатки, гавкнув голосно:
— Гав-гав! Виходь негайно, коза нечемна!
А коза зсередини як загукає:
— Ту-ту-ту! Я копитами тупну, рогами боднуся — геть утікай!
Собачка злякався і відбіг.
Пішов зайчик далі. Назустріч йому ведмідь.
— Що сталося, малий? — запитав ведмідь.
Вислухав історію і сказав:
— Я великий і сильний, зараз допоможу!
Підійшов до хатки, заревів:
— Р-р-р! Коза, виходь!
А коза знову:
— Ту-ту-ту! Копитами тупну, рогами як боднуся!
І ведмідь подумав: «А раптом і справді болюче?» — та й пішов своєю дорогою.
Сидить зайчик, сумує. Аж бачить — іде півник. Яскраве пір’ячко, червоний гребінець, а в лапках — маленька дерев’яна сопілочка.
— Доброго дня, зайчику! Чом такий сумний?
Розповів зайчик і свою пригоду.
— Ходімо разом, — каже півник. — Щось придумаємо.
Підійшли до хатки. Півник заспівав голосно і дзвінко:
— Кукуріку! Я — півник золотий гребінець! Несу сопілку чарівну! Грати буду так весело, що всі танцювати почнуть!
І справді заграв на сопілці веселу пісеньку.
Коза зсередини почула музику — і копита самі в танок пішли! Туп-туп, туп-туп! Так розтанцювалася, що й не помітила, як сама вискочила з хатки на подвір’я.
А зайчик швидко забіг у свою хатку, зачинив двері.
Коза зупинилася, роздивилася довкола — і раптом зрозуміла, як некрасиво вчинила. Опустила голову:
— Вибач мені, зайчику. Я погано зробила. Ти мене пустив, пригрів, а я тебе виганяла…
Зайчик виглянув у віконце. Серце в нього добре було.
— Заходь, — сказав він. — Тільки давай жити разом, по-доброму, по-сусідському.
Так коза й зайчик помирилися. А півник залишився з ними вечеряти. Сиділи втрьох за столом, пили чай із медом, а надворі вже смеркалося.
В хатці горіло світло, пахло випічкою, і всім було тепло й затишно — бо краще жити дружно, ніж сваритися.