Жили собі тато й мама, і був у них синочок — кучерявий хлопчик на ім’я Івасик. Очі в нього сяяли, як два каштани, а усміхався він так, що всі навкруги раділи.
Одного разу батьки пішли на поле — жито жати. А Івасикові наказали:
— Сину, сиди вдома, нікуди не виходь. А якщо буде тобі сумно — вийди тільки на подвір’ячко, але за браму не ходи!
Івасик кивнув головою і залишився сам. Спочатку він пограв іграшками, потім намалював на дошці коника. Але надворі так гарно співали пташки, так яскраво сяяло сонце, що хлопчик не втримався — вийшов за браму і побіг до струмка, що дзюрчав неподалік.
А біля того струмка причаїлася хитра змія. Вона давно вже стежила за веселим хлопчиком і чекала свого часу.
— Гей, Івасику! — покликала змія солодким голосом. — Ходи сюди, прокачу тебе на човнику!
Івасик глянув — і справді, біля берега гойдається маленький дерев’яний човник, намальований квітами.
— А ти мене додому повернеш? — запитав хлопчик.
— Звісно! — усміхнулася змія. — Тільки трошки попливемо.
Івасик сів у човник — і змія одразу штовхнула його від берега. Човник поплив далі й далі, а потім і зовсім вийшов на велику ріку. Івасик злякався, закричав:
— Верни мене додому!
Але змія тільки реготала і не збиралася зупинятися. Човник пливав усе далі, аж поки не припливли до темного лісу на тому боці ріки. Там стояла стара хата, а в хаті жила та сама змія.
— Ось тепер ти залишишся тут, — сказала вона, — і будеш мені допомагати по господарству.
Івасик засмутився, але нічого не вдієш — дім далеко, а змія хитра й сильна. Тільки й лишалося слухатися.
А тим часом мама з татом повернулися з поля і не знайшли сина. Шукали по всьому селу, питали сусідів, кликали у ліс — ніде немає Івасика. Сіли й заплакали від горя.
Пройшов тиждень, другий, третій. Івасик сумував у змії, але не втрачав надії повернутися додому. Щодня він виходив на берег ріки і співав пісеньку:
— Гуси-лебеді, летіть,
Додому мене несіть!
Тато з мамою чекають,
Мене вдома не кохають?
Іось одного дня над рікою пролітала зграя білих гусей-лебедів. Вони почули Івасикову пісню і спустилися на берег.
— Чого ти тут сумуєш, хлопчику? — запитав найстарший лебідь.
Івасик розповів їм усю свою історію — як змія обдурила його і привезла сюди.
— Не журися, — сказав лебідь. — Ми допоможемо тобі. Сідай нам на спини!
Івасик зрадів, сів на м’яке біле пір’я — і гуси-лебеді піднялися високо в небо. Вони летіли над лісами, над полями, над синіми озерами. А внизу все здавалося таким маленьким — ліс, як зелений килимок, а хатки, мов іграшкові.
Тим часом змія повернулася додому і не знайшла Івасика. Здогадалася вона, що хлопчик утік, і кинулася в погоню. Біжить берегом ріки, кричить:
— Івасику, поверни! Я тебе заберу!
Але гуси-лебеді летіли швидко-швидко, і змія не могла їх наздогнати. Вона біжала, біжала, аж задихалася — і зрештою втомилася і відстала. А лебеді вже долетіли до рідного села Івасика.
Вони опустилися просто перед батьківською хатою. Івасик зіскочив на землю і побіг до мами з татом.
— Синочку! — закричала мама і обійняла його так міцно, що хлопчик аж засміявся.
— Де ж ти був? — питав тато, гладячи його по голові.
Івасик усе їм розповів — і про змію, і про човник, і про добрих гусей-лебедів, що врятували його.
— Дякуємо вам, птахи! — кланялися батьки лебедям. — Ви повернули нам найдорожче!
Лебеді тільки похитали білими крилами і знову піднялися в небо. А Івасик ще довго дивився їм услід і махав рукою.
Відтоді хлопчик більше не виходив за браму без дозволу. А вечорами, коли сім’я сиділа за столом і пила чай з медом, Івасик дивився у вікно — раптом побачить у небі білих лебедів, своїх рятівників. І кожного разу, коли вони пролітали повз, він виходив на подвір’я і кланяв їм, а вони відповідали йому веселим криком.
Так і жили вони щасливо — Івасик з мамою і татом, а десь високо в небі літали їхні добрі друзі гуси-лебеді.