Жили собі дідусь та бабуся. Не багаті були, але веселі. Одного разу бабуся зітхнула:
— Ех, діду, якби в нас корівка була! Молочка б пила, сметанку збивала.
Дідусь усміхнувся:
— Не журися! Зараз щось придумаю.
Пішов він на подвір’я, назбирав жмут соломи, взяв трошки смоли — і давай майструвати. Крутив, плів, клеїв липкою смолою. А бабуся йому допомагала: очі з ґудзиків приладнала, рожки з гілочок приставила.
От і готовий бичок! Золотистий, з соломи, а смола на боках блищить на сонечку.
— Веди його, діду, на галявину, нехай травичку пощипле, — засміялася бабуся.
Дідусь поставив бичка біля лісу, на м’якій зеленій галявині, а сам сів неподалік, у затінку, і задрімав.
Недовго минуло — виходить із лісу зайчик. Побачив бичка, здивувався:
— Ти хто такий? Чого тут стоїш?
Бичок мовчить собі.
— Ану, відповідай! — образився зайчик і штовхнув бичка лапкою. А лапка — хлюп! — та й прилипла до смоли. Зайчик смикнув — не відчепиш. Смикнув ще раз — і другою лапкою вчепився. Тягнеться, верещить, а втекти не може.
Прокинувся дідусь, глянув:
— Ану, зайчику, залишайся тут!
І поніс зайчика додому, посадив у комірчину, щоб не тікав. Бабуся зраділа:
— Оце так бичок! Уже й зайця спіймав!
Наступного дня дідусь знову вивів бичка на галявину. Сидить, дрімає. Аж виходить із лісу вовк. Побачив бичка, зупинився:
— Гей, ти! Що тут робиш на моїй дорозі?
Бичок стоїть, мовчить.
Вовк насупився:
— Не хочеш відповідати? Ну то я тебе зараз!
Надав вовк бичкові штовханця лапою — і враз прилип. Смикнувся другою лапою — теж застрягла. Крутиться, гарчить, а вирватися не може.
Прокинувся дідусь:
— Агов, вовче-братику, полиш ти бичка! Ходімо краще до нас.
І поніс вовка додому, посадив у комірчину до зайчика. Бабуся тільки руками сплеснула:
— Яке ж диво цей бичок!
Третього дня дідусь знову виставив бичка на галявину. Сів під дубком, закрив очі. А тут із хащів вилазить ведмідь — великий, кошлатий. Роздивився бичка й буркнув:
— Ану, хто тут? Чого стоїш?
Бичок мовчить.
Ведмідь підійшов ближче, поворушив бичка лапою — і лапа як прилипла! Смикнув другою — і вона застрягла. Заревів ведмідь, крутиться, а втекти не може.
Дідусь прокинувся, підійшов:
— Ну що, ведмежику, попався? Ходімо до хати.
І поніс ведмедя до комірчини, де вже зайчик із вовком сиділи.
Бабуся аж сміється:
— Діду, та в нас цілий звіринець!
А дідусь подумав і каже:
— Знаєш, бабусю, вони ж теж живі. Не будемо ми їх тримати.
Вийшли вони разом до комірчини. Дідусь і каже звірам:
— Слухайте, друзі. Ви більше не чіпайте нашого бичка, а ми вас випустимо. Живіть собі в лісі, а до нас приходьте в гості — не з лихом, а з добром.
Звірі кивнули, пообіцяли більше не бешкетувати. Дідусь їх випустив — і всі радісно побігли у ліс.
Відтоді бичок стояв на подвір’ї, на сонечку, і ніхто його не чіпав. А зайчик, вовк і ведмідь інколи приходили до дідуся з бабусею — приносили грибів та ягід. Сиділи разом, розмовляли, пили чай.
А бичок дивився на них своїми ґудзиковими очима і ніби усміхався.