Високо в горах жив маленький дракончик на ім’я Вогник. Він мав яскраво-червоні крильця і вмів пускати з носика теплі язики полум’я.
Вогник дуже хотів мати друзів. Щоранку він спускався до галявини, де гралися звірята.
— Доброго ранку! — казав Вогник.
Але зайченята одразу ховалися за кущі. Білочки стрибали на найвищі гілки. Навіть сміливі їжачки тікали геть.
— Він же пускає вогонь! — шепотіли звірята. — Треба триматися подалі!
Вогник сумно повертався до своєї печери. Йому було так самотньо.
Одного зимового ранку він почув тихенький писк. Біля старого пня лежало крихітне пташеня. Воно випало з гнізда і тремтіло від холоду. Крильця в пташеня посиніли, дзьобик тремтів.
— Допоможи! — пропищало пташеня. — Мені так холодно!
Вогник злякався.
— Але я ж пускаю вогонь, — сказав він тихо. — Всі мене бояться.
— А мені потрібне тепло, — прошепотіло пташеня. — Я замерзаю.
Дракончик обережно підійшов ближче. Він дихнув теплим полум’ям просто в повітря біля пташеня. Тепло огорнуло маляточку.
Пташеня перестало тремтіти. Його крильця знову стали рожевими.
— Ще трішки, — попросило воно.
Вогник сів поруч і дихав теплом, поки пташеня зовсім не зігрілося.
За кущами все це бачили звірята. Білочка вийшла першою.
— Ти врятував пташеня своїм вогнем! — здивовано сказала вона.
Зайченята теж вийшли з укриття.
— А ми думали, що вогонь — це страшно, — зізналося одне зайченя. — А він теплий і добрий.
— Це залежить від того, для чого його використовувати, — тихо сказав Вогник.
Мама-синичка прилетіла і забрала пташеня до гнізда. Вона весело цвірінькала дракончику “дякую”.
Того вечора звірята запросили Вогника до великого дуба, де всі разом слухали казки перед сном.
Дракончик сів у колі нових друзів. Йому було тепло на серці.
А коли стемніло і стало холодно, маленькі звірята самі попросили:
— Вогнику, зігрій нас трішки?
Дракончик радісно дихнув теплом, і всі разом дивилися на зірки, поки не заснули під тихий шелест листя.