У лісі під старим дубом жив маленький їжачок на ім’я Колючко. Він мав гострі голочки і м’який носик, але дуже боявся інших звірят.
Коли Колючко бачив білочку, він зразу згортався у клубочок. Коли чув голос зайченяти, ховався під листочками. А якщо пробігав мишеня — тремтів усім тільцем.
— Чому ти завжди ховаєшся? — запитала одного дня білочка Руденька, зазирнувши під дубове листя.
Колючко тільки сильніше згорнувся.
— Може, підемо разом шукати жолуді? — запропонувала вона.
Але їжачок не відповів.
Наступного ранку Колючко вийшов по воду до струмочка. Раптом він почув тихий плач. То зайченя Вухань заплутався у колючому терновнику.
— Допоможи! — скиглив зайченя.
Колючко злякався. Йому хотілося втекти. Але зайченя плакав так жалібно…
Їжачок набрався сміливості і підійшов ближче. Своїми маленькими лапками він обережно почав розплутувати гілочки. Колючки йому зовсім не заважали — вони ж у нього самого були!
— Дякую тобі! — радісно вигукнув Вухань, коли звільнився. — Ти справжній герой!
Колючко аж почервонів від сорому.
Раптом з дерева застрибала Руденька:
— Бачиш, Колючку! Ти такий хоробрий! І зовсім не страшний!
А з-за куща вискочила мишка Пискуня:
— Ми всі хотіли з тобою дружити, але ти весь час ховався!
Колючко розгорнувся. Він глянув на білочку, зайченя і мишку. Вони всі посміхалися.
— Я… я просто боявся, що ви не захочете дружити з таким колючим їжачком, — тихо сказав Колючко.
— Та твої колючки — це ж чудово! — засміялася Руденька. — Завдяки їм ти врятував Вуханя!
— А ми любимо тебе таким, яким ти є, — додала Пискуня.
Від того дня Колючко більше не ховався. Він грав з друзями в піжмурки, збирав із білочкою горішки і слухав вухатих зайчиних історій.
А коли хтось із друзів потрапляв у біду, саме Колючко приходив на допомогу. Бо тепер він знав: справжні друзі люблять тебе не за те, як ти виглядаєш, а за те, яке в тебе добре серце.
І щовечора під старим дубом збиралися чотири найкращі друзі у всьому лісі.