Жив собі Їжачок Колючка. Він був колючий, мов кактус, і завжди ходив похмурий.
А ще жила Білочка Пухнастик. Вона стрибала з гілки на гілку і весь час сміялася.
Одного разу Колючка знайшов під дубом великий жолудь. Він хотів сховати його в нірку. Аж тут — стриб! — Білочка Пухнастик схопила жолудь.
— Це мій! — фиркнув Їжачок.
— Ні, мій! — засміялася Білочка.
Вони почали сперечатися. Колючка настовбурчив голки. Пухнастик махнула хвостом. Жолудь покотився в траву і зник.
— Ось бачиш! — насупився Їжачок.
— Сама бачу! — надулася Білочка.
Вони повернулися один до одного спиною. Колючка пішов ліворуч, Пухнастик — праворуч.
Раптом небо потемніло. Бах! — гримнув грім. Білочка злякалася і присіла на гілці. Краплі впали на землю.
Колючка заметушився. Він завжди ховався під старим пеньком, але там уже було повно води.
— Ой-ой-ой! — пискнув він.
Десь поряд зашуміло листя. Великий лопух нахилився додолу. Під ним було сухо!
Білочка теж побачила лопуха і стрибнула туди. Вони зустрілися під одним листком.
— Ти теж тут? — здивувався Їжачок.
— Так, — прошепотіла Білочка.
Грім гримів, дощ лив, а під лопухом було затишно. Колючка притулився до Пухнастика. Вона була м’яка і тепла. Білочка поклала хвостик на його колючу спинку.
— Не страшно? — запитав Їжачок.
— Ні. А тобі?
— І мені ні. Бо ти поруч.
Вони сиділи й слухали, як капає дощ. Потім виглянуло сонечко. Краплі на листку блищали, ніби намистинки.
Білочка дістала з кишеньки маленький жолудь.
— Тримай. Це твій, — простягла вона.
Їжачок усміхнувся.
— Ні, давай навпіл.
Вони вдвох з’їли жолудь і побігли гратися. А старий лопух ще довго стояв, наче парасолька.