Високо-високо на темному небі жив маленький Місяцик на ім’я Сонько. Він був круглий, м’який і світився ніжним сріблястим світлом.
Кожного вечора Сонько виглядав з-за хмаринки і дивився на ліс.
— Ой-ой, — казав Місяцик Сонько, — а хто ж там ще не спить?
І справді — в лісі під старою ялинкою сидів маленький Зайченятко. Він тер очка лапками, але спати не хотів.
— Зайченятко, чому ти не спиш? — тихо запитав Сонько.
— Я боюся темряви, — прошепотів Зайченятко.
Тоді Місяцик Сонько усміхнувся і заспівав ніжну колискову:
— Баю-бай, Зайченятко, спи,
Я світитиму тобі.
М’яке світло, як ковдра,
Огорне тебе до ранку.
Зайченятко заплющив очі і солодко заснув під старою ялинкою.
Але раптом Сонько почув тихе попискування. То була маленька Білочка на гілочці дуба. Вона крутилася в дуплі і не могла заснути.
— Білочко, чому ти не спиш? — тихо запитав Сонько.
— Мені нудно одній, — сказала Білочка.
І знову Місяцик Сонько заспівав свою колискову, ще ніжніше:
— Баю-бай, Білочко, спи,
Зорі тихі біля тебе.
Сон солодкий прилетить,
І приснишся ти весні.
Білочка згорнулася клубочком і заснула.
Тоді Місяцик Сонько побачив Їжачка, який шарудів листочками. Він теж не спав.
— Їжачку, чому ти не спиш? — запитав Сонько.
— Я не чув колискової, — тихо відповів Їжачок.
І Сонько заспівав для Їжачка:
— Баю-бай, Їжачку, спи,
Засинає весь ліс.
Місяць світить ніжно так,
Сплять звірятка — і ти спи.
Їжачок заснув під листочками.
Місяцик Сонько задоволено усміхнувся. Тепер усі звірятка в лісі солодко спали. Він світив їм усю ніч, як ніжна лампа.
— Спокійної ночі, мої маленькі друзі, — прошепотів Сонько і теж заплющив очі.
І ліс наповнився тихим спокоєм, а в повітрі ще довго лунала ніжна колискова Місяцика Сонька.