Серед зелених луків текла маленька річка. Звали її Дзвінка. Вода в ній була чиста й прозора, як скло.
Щовечора, коли сонечко сідало за ліс, Дзвінка починала тихо-тихо дзюрчати. Це вона співала колискову своїм рибкам.
— Лю-лі, лю-лі, маленькі рибки, — шепотіла річка. — Сплять вже метелики, сплять пташки, і вам пора спати.
Одного вечора рибка Плавунчик не хотіла засинати. Вона стрибала, плюскалася і сміялася.
— Не хочу спати! Хочу гратися! — пурхала Плавунчик по воді.
Дзвінка журилася. Як же заспокоїти непосидьку?
— Послухай, — прошепотіла річка, — коли ти засинаєш, тобі сняться чудові сни. Ти пливеш далеко-далеко, бачиш кораловий замок і танцюючих медуз.
— А що буде, якщо я не спатиму? — запитала Плавунчик.
— Завтра ти будеш втомлена. Не зможеш швидко плавати і граватися з друзями.
Плавунчик задумалася. Їй так хотілося завтра пограти з маленькими карасиками у хованки!
— Дзвінко, заспівай мені, будь ласка, — попросила рибка.
Річка заколисала воду тихими хвилями. Вона співала про місяць, який дивиться у воду, про зірки, що миготять високо в небі, про теплий пісочок на дні.
— Лю-лі, лю-лі, закривай оченята, — лунала колискова.
Плавунчик притулилася до м’якої водорості. Повіки стали важкими. Пісня Дзвінки обгортала її, як тепла ковдра.
У річці засинали інші рибки: маленькі окуньчики, карасики, пічкур і навіть старий сом. Усі слухали тиху колискову.
Над водою закружляв туман. Місяць усміхнувся і розстелив на хвилях срібну доріжку.
Плавунчик солодко заснула. Їй уже снився кораловий замок і її друзі, з якими вона завтра гратиметься до самого вечора.
А Дзвінка все співала і співала свою тиху пісню, поки не заснула остання рибка в річці. Тоді вона теж притихла і лише трохи-трохи дзюркотіла уві сні.