У Тараса з’явився новий велосипед — яскраво-червоний, із дзвіночком на кермі.
— Я Борис, — сказав велосипед тихим голосом, коли всі пішли з двору.
Тарас аж підстрибнув від здивування.
— Ти вмієш розмовляти?
— Тільки з тими, хто мене слухає, — відповів Борис. — Бачу, ти боїшся на мене сідати.
Тарас почервонів. Це була правда. Вранці він тричі підходив до велосипеда, але щоразу уявляв, як впаде і розіб’є коліна.
— Розумієш, я ніколи раніше… — почав хлопчик.
— А я колись був цирковим велосипедом, — перебив його Борис. — Їздив канатом під куполом. Щодня падав. Іноді по десять разів на репетиції.
— І що ти робив?
— Піднімався. Бо інакше ніколи б не навчився.
Тарас провів рукою по червоній рамі.
— Тобі не було страшно?
— Було. Але знаєш, що я помітив? Коли падаєш перший раз, то найстрашніше. А потім розумієш — нічого особливого. Трохе боляче, трохе прикро, але ти встаєш і все.
Хлопчик узяв велосипед за кермо.
— А якщо я впаду прямо зараз?
— То підведешся. Я теж впаду — велосипеди завжди падають разом зі своїми друзями. Але я не проти.
Тарас сів на сідло. Серце калатало.
— Тримайся міцно, але не напружуйся, — порадив Борис. — Крути педалі — я допоможу.
Перші два метри вийшли трясучими. Потім Тарас похитнувся і впав на траву разом із велосипедом.
— Ой, — тільки й вимовив хлопчик.
— Отже, ти впав, — спокійно сказав Борис. — Боляче?
— Трохи.
— А страшно?
— Уже ні, — здивувався Тарас.
Він підвівся, підняв Бориса і сів знову. Цього разу проїхав уже п’ять метрів. Потім сім. Потім не рахував — просто їхав.
Увечері, коли Тарас ставив велосипед у коридорі, Борис прошепотів:
— Бачиш? Найважче — зробити перший раз.
Хлопчик усміхнувся і поклав руку на кермо.
— Дякую, Борисе.
Велосипед більше не відповів — він умів розмовляти тільки тоді, коли це справді потрібно. Але Тарас знав, що завтра вони знову поїдуть разом. І навіть якщо він упаде, то просто підведеться.
У темному коридорі тихо дзвякнув дзвіночок — мабуть, це Борис усміхався.