На галявині біля лісу жив цап Грицько. Рудий, з довгою бородою і гострими рогами. Кожного ранку він ходив до потоку п’яти свіжої води.
А на другому боці потоку, у садку за тином, жив баранчик Остап. Білий, кучерявий, із веселими очима. Він теж любив пити воду з потоку — найсвіжішу, найхолоднішу.
Через потік був перекинутий вузький місток. На ньому ледь міститься одна тварина. Двом — ніяк.
Одного ранку Грицько ступив на місток з одного боку. А Остап — з другого. Зустрілися посередині.
— Дай дорогу! — крикнув Грицько. — Я тут завжди першим ходжу!
— Та що ти! — обурився Остап. — Я вже на мостку, я й іду далі!
— Ні, я!
— Ні, я!
Стояли вони так, штовхалися рогами, тупотіли копитами. Аж місток загойдався. Ніхто не хотів відступити.
Врешті обидва розвернулися й пішли додому. Сердиті, образжені. Відтоді Грицько ходив до потоку ввечері, а Остап — вранці. Зустрічатися вони не хотіли.
Тільки ось біда — літо виявилося спекотним. Вода в потоці зменшилася. Вранці вона була холодна і смачна, а ввечері — тепла й не така приємна.
Грицько сумував. Йому дуже хотілося знову пити свіжу ранкову воду. Але ж тоді доведеться зустріти Остапа…
А Остап теж сумував. Йому хотілося гуляти ввечері, коли прохолодно, а не сидіти в садку. Але ж тоді доведеться побачити Грицька…
Одного вечора Грицько прийшов до потоку раніше, ніж зазвичай. І побачив Остапа, який сидів на березі.
— Вибач, — сказав Грицько тихо. — Я міг би й відступити того разу.
— І я вибач, — відповів Остап. — Місток же не мій.
Вони помовчали.
— А що як, — запропонував Грицько, — ми домовимося? Один день ти ходиш вранці перший, другий день — я?
— Або ще простіше! — зрадів Остап. — Один кличе, коли на місток заходить. Другий почує — і почекає трохи!
Грицько усміхнувся. Остап теж.
Відтоді вони кликали один одного перед мостком. Іноді навіть зустрічалися на березі й разом дивилися, як пливуть хмарки у воді.
А місток більше не хитався від сварок — тільки від легких цапиних і баранячих копитець, що спокійно переступали через потік.