Жили собі баба та дід. Діти у них повиростали й розлетілися, мов пташенята з гнізда. Залишилися старі самі, тільки кіт мурчав у них під ногами.
Одного разу баба несла з городу повний кошик гороху. Нагнулася прив’язати черевик — кілька горошин і викотилися на стежку. Підняла вона їх, а одну, найбільшу, кіт виграбав лапою й почав ганяти по хаті, наче м’ячик. Покотилася горошина під піч — і раптом почався такий гуркіт! Здригнулися стіни, задзижчали вікна.
— Що це таке? — перелякалася баба.
А з-під печі вийшов хлопчик, кремезний і кучерявий, з очима, що сяяли, мов зорі.
— Не лякайтеся, це я, Котигорошко! Виріс з тієї горошини, що кіт під піч закотив. Буду вам замість сина!
Зраділи дід із бабою. Котигорошко швидко підростав — не по днях, а по годинах. Уже за тиждень він міг воду носити у відрах, дрова рубати, а ще через місяць — так розігнався, що підняв дубову колоду, яку й троє чоловіків не зворухнуть.
Одного ранку прокинулися баба з дідом, а хата порожня. Жодного звуку. Вийшли надвір — і подвір’я безлюдне, і город тихий.
— Котигорошку! — покликала баба. — Де ж ти?
Ніхто не відгукнувся. Тільки вітер шелестів у листі.
Побігли вони до сусідів — і там так само. Усі діти зникли, наче їх хто змів. Заплакали люди.
— Це Змій, — сказав один старий дід. — Він уже років сто літає над нашими селами. Забирає дітей до себе в печеру, за гори високі.
Почув це Котигорошко — і серце в ньому забулося.
— Не плачте, — сказав він. — Я піду і поверну всіх додому.
Узяв хлопець міцну палицю, що сам вистругав із дуба, взяв торбину з хлібом і рушив у дорогу.
Йшов він лісами темними, полями широкими, поки не дійшов до крутої гори. А в горі — печера, велика, мов ворота. Усередині чулися голоси — то діти співали, щоб не було так страшно.
Котигорошко зазирнув усередину. Сидять там хлопці й дівчата, всі засмучені. А біля входу — Змій дрімає, величезний, лускатий, з довгим хвостом.
— Гей, Змію! — гукнув Котигорошко. — Випусти дітей!
Змій розплющив очі, зашипів:
— Хто це смів мене будити?
— Це я, Котигорошко! Верни дітей додому!
Змій засміявся:
— Ти такий малий, а горло в тебе велике! Та я тебе зараз…
Та не встиг він закінчити — Котигорошко замахнувся палицею і вдарив так, що земля здригнулася. Змій аж присів від подиву. Ще ніхто його так не зустрічав!
Почалася боротьба. Змій вертівся, хвостом махав, вогнем пробував лякати — але Котигорошко був спритний і сильний. Ухилявся від ударів, скакав, наче коза, і бив своєю дубовою палицею.
Нарешті Змій упав на землю, задихався.
— Досить! — просипів він. — Пробач мене! Я більше не чіпатиму дітей. Нехай ідуть додому.
Котигорошко стояв над ним, палиця в руках.
— Обіцяєш?
— Обіцяю, — зітхнув Змій. — Буду жити в горах, полюватиму на диких кабанів, а людей не займатиму.
Випустив Змій усіх дітей. Повів Котигорошко їх додому довгою дорогою. Співали вони пісень, сміялися, розповідали один одному, як страшно було і як радісно стало.
Коли дійшли до села — вибігли батьки, обіймали своїх діток, цілували, плакали від радості. Баба з дідом не могли надивитися на Котигорошка.
— Ти ж наш герой! — казали вони. — Як ми без тебе жили б?
А Котигорошко тільки всміхнувся.
Відтоді він жив у тій хаті, допомагав старим, грався з дітьми, вчив їх бути сміливими й добрими. А Змій більше ніколи не з’являвся — тримав слово.
І кожного вечора, коли сонце сідало за обрій, Котигорошко сидів на лавці біля хати, дивився на зорі й слухав, як баба співає тиху пісню. Усе було добре.