У лісі біля Райдужної галявини жив єдиноріг на ім’я Веселко. Його ріг виблискував усіма кольорами веселки і міг творити дива.
Веселко любив хизуватися. Він підходив до звірів і казав:
— Дивіться, я можу зробити весну посеред зими!
І торкався рогом трави — та зеленіла й квітла.
— Дивіться, я можу створити веселку!
І в небі з’являлася барвиста дуга.
Звірі дивувалися, але йшли геть. Веселко залишався сам. Він не розумів чому.
Одного дня на галявину прибіг маленький зайчик Пухнаст. Він був сірий, звичайний, без жодної магії.
— Привіт! — сказав Пухнаст. — Хочеш зі мною погратися?
Веселко здивувався.
— Ти ж бачиш мій чарівний ріг? Хочеш, я покажу тобі фокус?
— Не треба, — усміхнувся Пухнаст. — Ходімо краще в піжмурки!
Веселко ніколи не грав у піжмурки. Він завжди був зайнятий магією.
Але Пухнаст був таким веселим, що єдиноріг погодився.
Вони бігали між деревами, сміялися, стрибали через калюжі. Веселко навіть забув про свій ріг. Йому було так весело, як ніколи!
Потім вони лягли на траву й дивилися на хмари.
— Он та хмара схожа на крилату черепаху! — показував Пухнаст.
— А та — на морозиво! — реготав Веселко.
Вони гралися до самого вечора. Коли настав час прощатися, Пухнаст сказав:
— Мені було з тобою дуже весело! Прийдеш завтра?
Веселко кивнув. Серце в нього було теплим і радісним.
Наступного дня Пухнаст прийшов знову. І вони разом будували хатинку з гілочок. Потім співали пісні. Потім збирали ягоди.
Веселко помітив, що до них підходять інші звірі — білочка Руда, їжачок Колючко, ведмедик Бурко. Всі хотіли погратися разом.
Тепер галявина щодня наповнювалася сміхом і веселими голосами. Веселко майже не користувався магією. Він бігав, стрибав, дружив.
А ввечері, коли всі розходилися, Пухнаст завжди говорив:
— До завтра, Веселко! Ти мій найкращий друг!
Єдиноріг лягав спати щасливий. Його ріг тихо світився в темряві, але тепер це було неважливо. Важливим було тепло в серці.
Веселко закривав очі й усміхався, думаючи про завтрашній день з друзями.