Жило собі у морі дельфінятко. Звали його Лунь.
Лунь був маленький і дуже допитливий. Удень він стрибав за човнами, а вночі дивився на місяць.
Однієї ночі море стало зовсім темним. Хмари закрили місяць. Лунь плив і раптом почув: Тьху-тьху-тьху!.. Це кораблик. Маленький, дерев'яний, з одним вітрилом. Але він плив не туди.
— Ой-ой-ой! — почув Лунь чийсь голос. То капітан кораблика, хлопчик на ім'я Павлик.
— Де я? — запитав Павлик. — Я заблукав. Хвилі несуть мене у відкрите море.
Лунь підплив ближче.
— Не бійся, — сказав Лунь. — Я допоможу. Пливи за мною.
І Лунь поплив уперед. Він знав дорогу до берега краще за всіх. Світлячки в воді показували шлях. Лунь плив і обережно підштовхував кораблик носом, коли той зупинявся.
— Куди ми пливемо? — запитав Павлик.
— До маяка, — відповів Лунь. — Його вогонь видно здалеку.
Вони пливли довго. Лунь іноді вистрибував з води і дивився, чи близько берег. А Павлик тримав кермо і не боявся, бо поруч був Лунь.
Нарешті в темряві заблимав вогник.
— Бачу! — зрадів Павлик.
Кораблик підплив до піщаного берега. Павлик вийшов на суху землю. Він обернувся до Луня.
— Дякую тобі! Хочеш рибку? Чи, може, перлину?
Але Лунь похитав головою.
— Мені нічого не треба, — сказав Лунь. — Я радий, що ти вдома.
І Лунь зник у хвилях. А Павлик довго дивився на море, де мерехтіли зірки.