Жило-було сонечко на ім'я Сонячко.
У Сонячка були гарні червоні крильця. І багато-багато чорних цяток.
Але одного ранку прокинулося Сонячко — а цяток нема! Поділися, поділися, ніде їх нема.
— Ой-ой! — заплакало Сонячко. — Де мої цятки? Що скажуть друзі?
Пішло Сонячко шукати цятки.
Зустріло котика Мурчика.
— Мурчику, ти не бачив мої цятки?
— Не бачив, — мовив Мурчик. — Але ти гарне навіть без цяток.
Сонячко покрутило головою і пішло далі.
Зустріло зайчика Стрибайчика.
— Стрибайчику, ти не бачив мої цятки?
— Ні, — сказав зайчик. — Але я люблю гратися з тобою, бо ти добра. Давай пограємо!
Сонячко зітхнуло.
— Не можу, мені треба цятки.
Пішло далі. Зустріло ведмедика Топка.
— Ведмедику, ти не знаєш, де мої цятки?
— Ні, — прогув ведмедик. — Але ми всі тебе любимо, з цятками чи без. Хочеш меду?
Сонячко зупинилося. Замислилося.
— Ви мене любите? — запитало воно.
— Так! — закричали всі друзі. — Ти добре сонечко! Ти всім допомагаєш!
І тут Сонячко посміхнулося. Йому стало тепло-тепло.
— Я зрозуміло, — прошепотіло воно. — Я — це я. І без цяток я теж я!
І раптом Сонячко відчуло, що його крильця залоскотали. Воно глянуло — а цятки повертаються! Одна, друга, третя… Всі цятки на місці!
— Ура! — закричали друзі.
А Сонячко обійняло всіх крильцями.
— Дякую, друзі! — сказало воно. — Ви найкращі!
І вони всі разом пішли пити чай з медом. А Сонячко більше не хвилювалося про цятки. Воно знало: друзі люблять його таким, яким воно є.