Оленятко Зорянка паслася на галявині серед суниць. Вона так зосередилася на солодких ягодах, що не помітила, як мама пішла далі між дерев.
Коли Зорянка підняла голову, навколо стояла тиша. Мами не було видно.
Серце у грудях калатало. Хотілося гукнути, побігти в будь-який бік. Але Зорянка пригадала мамині слова: «Коли загубишся — зупинись і подумай».
Вона стояла нерухомо й слухала. Ліс шелестів листям. Десь далеко стукотів дятел. Вітер приносив запах соснової смоли.
«Куди ми йшли?» — подумала Зорянка. Вони йшли до струмка. А струмок завжди дзюрчить.
Вона прислухалася уважніше. Зліва чулося тихе-тихе дзюрчання.
Зорянка пішла повільно, обережно обходячи кущі. Серце все ще билося швидко, але вона не поспішала. Крок за кроком. Слухати. Дивитися.
Дзюрчання ставало голосніше. Між стовбурами блиснула вода.
Біля струмка лежала велика плоска каменюка — та сама, на якій вони з мамою завжди відпочивали.
«Мама знає про цей камінь, — подумала Зорянка. — Якщо вона мене шукає, то прийде сюди».
Вона лягла на теплий камінь і стала чекати. Не бігала туди-сюди, не гукала. Просто лежала й дивилася на воду.
Сонце зробило ще три кроки по небу.
Тоді з-за дерев вийшла мама. Вона озирнулася, побачила Зорянку на камені й тихо підійшла.
— Я йшла за метеликом і не помітила, що ти відстала, — сказала мама. — Повернулася на галявину, а тебе там нема. Я подумала: моя розумна доня знайде струмок.
Мама торкнулася носом Зорянчиного вуха.
— Ти не злякалася?
— Злякалася, — чесно відповіла Зорянка. — Але зупинилася й послухала ліс. Він підказав мені дорогу.
Вони разом пили воду зі струмка. Вечірнє сонце світило крізь листя, і на воді танцювали золоті зайчики.
Мама й донька разом пішли додому. Зорянка йшла поруч, не відстаючи.
А коли настала ніч, вона лежала в теплій траві під зірками й слухала, як дихає ліс. Тепер вона знала його мову трохи краще.