Жило-було маленьке цуценя на ім’я Рижик. Він був рудий і пухнастий, з маленькими лапками.
Одного ранку Рижик побачив великих собак. Вони тягли санчата з дровами. Гав-гав! Які сильні!
— Я теж хочу бути сильним! — сказав Рижик.
Він підбіг до великого колоди. Потяг лапками — ні, не піднімає. Потяг ще раз — ні, колода велика.
Рижик сів і заплакав тихенько.
Підійшла стара собака Сірко.
— Чого сумуєш, малий?
— Я не сильний, — сказав Рижик. — Я не можу підняти колоду.
Сірко усміхнувся.
— А ти спробуй підняти щось інше.
Рижик подивився навколо. Побачив маленьку паличку. Взяв її в зуби — є! Підняв!
Потім знайшов м’ячик. Штовхнув носом — покотився!
А ще Рижик побачив маленьку дівчинку. Вона впала і плакала. Рижик підбіг, лизнув їй руку. Дівчинка засміялася!
— Ти такий добрий! — сказала вона і погладила Рижика.
Потім Рижик знайшув у траві черевичок. Приніс його мамі-собаці. Мама зраділа!
— Який ти спритний, Рижику!
Ввечері всі собаки збиралися разом. Великі собаки розповідали, як тягали дрова.
А Рижик розповів, як допомагав дівчинці й мамі. Як носив паличку і м’ячик.
Сірко сказав:
— Кожен може робити щось своє. Велике чи маленьке — не важливо. Головне — робити.
Великі собаки кивнули. Одна з них сказала:
— А я сьогодні не зміг дістати кісточку з-під лавки. Занадто великий я.
Усі засміялися.
— Рижику, ти зможеш? — запитала собака.
Рижик підбіг до лавки. Проліз під неї — там справді лежала кісточка! Він витягнув її.
— Ура! — гавкнули всі собаки.
Великий пес погладив Рижика лапою.
— Ти молодець. Ти теж сильний. По-своєму.
Рижик аж підстрибнув від радості. Хвостик його весело крутився.
А ввечері Рижик лежав біля мами. Він був втомлений, але щасливий.
Мама лизнула його за вушком.
Рижик заплющив очі й засопів. Йому снилося, як він допомагає всім — і великим, і маленьким.
А над будкою світили зірки. Тиха ніч огортала двір.