Жив собі маленький єнот на ім’я Тимко. У нього була пухнаста смугаста шубка і дуже кмітливі лапки.
Одного ранку Тимко побачив на вершині високого дуба червоне яблуко. Воно так гарно світилося на сонці!
— Ой, як я хочу те яблуко! — прошепотів Тимко.
Він почав лізти на дерево. Виліз на першу гілку. На другу. На третю. А дуб був високий-високий.
Тимко зупинився посередині стовбура і глянув вниз. Ой, як високо! Лапки затремтіли. Він міцно вчепився за кору.
— Допоможіть… — тихо пробурмотів він. Але так тихо, що ніхто не почув.
Повз пробігла білка Орися.
— Доброго ранку, Тимку! — крикнула вона й побігла далі.
Тимко промовчав. Йому було соромно казати, що він застряг.
Пролетів дятел Стукало.
— Привіт, Тимку! Гарний день! — постукав дзьобом.
Тимко знову промовчав. Думав, що сам впорається.
Минула година. Лапки Тимка зовсім втомилися. Сонце піднялося високо, і стало спекотно.
Раптом унизу з’явився ведмідь Мирон. Великий і добрий.
— Гей, хто це на дереві? — загуркотів Мирон.
Тимко набрав повні груди повітря.
— Мироне! Це я, Тимко! Я застряг і не можу ні вгору, ні вниз! Допоможи, будь ласка!
— Зараз! — відгукнувся Мирон.
Ведмідь підійшов до дуба й обійняв стовбур своїми міцними лапами. Трусонув — раз! Трусонув — два!
Яблуко впало прямо Тимку в лапки. А ще впала довга гілка — міцна, як драбинка.
— Спускайся по гілці, як по містку! — порадив Мирон.
Тимко обережно переліз на гілку і швидко-швидко збіг униз.
— Дякую! — радісно вигукнув він і поділився яблуком із ведмедем.
Вони сіли під деревом і разом снідали. Яблуко було солодке й соковите. А ще смачніше від того, що їли його удвох.
Білка Орися повернулася з горіхами. Дятел Стукало приніс ягід. Усі разом влаштували справжнє свято під старим дубом.
Коли сонце схилилося до вечора, Тимко сидів серед друзів і усміхався. Його пухнастий хвостик радісно крутився.
А ввечері, засинаючи у своєму дуплі, єнот ще довго думав, як добре, що він не промовчав.