У високій смереці жила білочка на ім’я Руденька. Вона мала пухнастий хвіст і маленькі вусики, що завжди тремтіли від цікавості.
Осінню Руденька носила горішки. Вона ховала їх тут і там: під коренями, у дуплі старого дуба, між каміння біля струмка. Всюди-всюди!
— Ось тут сховаю, — казала білочка. — А тут ще п’ять горішків покладу!
Вона так поспішала, що навіть не замислювалася, чи запам’ятає всі місця.
Настала зима. Біле сніжне покривало вкрило ліс. Руденька прокинулася голодна.
— Де ж мої горішки? — здивувалася вона.
Побігла до першого дерева — ні, не тут. Подивилася під кущ — порожньо. Покопала біля струмка — лише сніг і лід.
— Ой лишенько! — засмутилася Руденька. — Я ж усе забула!
Вона сіла на гілці й чесала лапкою за вушком. Що ж робити?
Раптом почула тихий голос:
— Руденько, а ти мої жолуді не бачила?
Це була сойка Синьокрилка. Вона теж шукала свої запаси.
— Ні, — відповіла Руденька. — А ти мої горішки не бачила?
Птах похитав головою.
Вони вирішили шукати разом. Синьокрилка літала високо і дивилася зверху. Руденька стрибала внизу і обнюхувала сніг.
— Дивись! — раптом крикнула сойка. — Під тією сосною щось видніється!
Руденька помчала туди. О! Тут лежали жолуді Синьокрилки!
— Дякую! — зраділа птаха. — А тепер я тобі допоможу!
Вони шукали далі. Біля старого пня Руденька понюхала повітря.
— Горішки! — зацокала вона. — Тут пахне горішками!
Синьокрилка допомогла розгребти сніг дзьобом. І справді — там була велика купка горішків!
— Ура! — заспівала Руденька.
Але горішків було забагато для однієї білочки. Вона подумала трохи, а тоді усміхнулася:
— Синьокрилко, візьми собі теж! У мене є ще схованки, я просто не пам’ятаю де.
Сойка дякувала і взяла кілька горішків.
Того вечора Руденька сиділа у своєму гніздышку, гризла смачний горішок і слухала, як скрипить сніг надворі. Завтра вони знову шукатимуть разом.
Вона згорнулася калачиком, сховала носика у пухнастий хвіст і заплющила очі. За вікном тихо падав сніг.