Жив собі маленький світлячок на ім’я Сяйко. Він мав гарні крильця і м’які лапки. Але найбільше він переймався через свій вогник. Вогник Сяйка був не яскравий, як у інших світлячків. Він світився легко і тихо, мов маленька зірочка на небі.
– Чому мій вогник такий тьмяний? – зітхав Сяйко. – Усі світлячки сяють яскраво, а я… Я соромлюсь світити!
Одного разу вночі друзі-світлячки полетіли танцювати. Вони кружляли в повітрі, залишаючи золоті доріжки. Сяйко сидів на листочку і дивився на них. Йому хотілося приєднатися, але він боявся, що його вогник нікому не сподобається.
Раптом стало темно-темно. Хмари закрили місяць. Світлячки розлетілися хто куди, і всі вогники зникли. Аж тут почувся тихий плач.
– Хто тут? – запитав Сяйко.
– Це ми, жучки-сонечка. Ми заблукали і не можемо знайти дорогу додому. Навколо так темно!
Сяйко подивився на свій вогник. Він світився тихо, але ніжно.
– Я можу вам допомогти! – сказав Сяйко. – Хоча мій вогник не дуже яскравий, але я спробую.
І він полетів уперед. Його маленький вогник ледь освітлював стежку. Але жучки йшли за ним, бо навіть маленьке світло краще, ніж ніякого.
– Сюди! – кликав їх Сяйко.
Раптом стежка стала вузькою. Сяйко світив ще дужче, і його вогник став трохи яскравішим. Жучки бачили кожен камінчик і кожну травинку.
– Ми майже вдома! – зраділи жучки.
Нарешті вони побачили свій будиночок під великим грибом. Мама-сонечко чекала біля дверей.
– Дякую, Сяйку! – закричали жучки. – Без тебе ми б ніколи не знайшли дорогу!
Сяйко посміхнувся. Він подивився на свій вогник. Тепер він світив яскраво і тепло. Бо Сяйко зрозумів: його вогник особливий. Він не сліпить, а веде за собою.
Тієї ночі світлячки знову танцювали. І Сяйко танцював разом із ними. Його вогник світився ніжно, але впевнено. А жучки-сонечка сиділи на листочку і дивилися на зірочку, що летіла в небі.